Соцреалізм в українській літературі

Соцреалізм (соціалістичний реалізм) — псевдохудожній метод, проголошений єдино можливим і найдосконалішим у радянській літературі, по суті — набір жорстких догм і шаблонів. Визначаль­ними для нього були позалітературні й позаестетичні принципи: партійність (висловлення у творі позиції Компартії як єдино мож­ливої ідеї), перекручені поняття народності та інтернаціоналізму, крайня заангажованість. Поняття прекрасного могло застосову­ватися тільки для прославлення радянського ладу та його місти­фікованих, реально не існуючих героїв (Павлик Морозов, Олек­сандр Матросов), потворне — у зображенні всіх представників інших суспільних устроїв та ворогів ладу. З огляду поетики прикметними рисами (точніше, вимогами, які формулювалися на з’їздах і висловлювалися в постановах) соцреалізму є: історичний оптимізм (кінцевим результатом істо­ричного прогресу є комунізм), конфлікт в радянській дійсності є боротьбою хорошого зі ще кращим, а потворне — окремими недоліками, обов’язково подоланими у творі, вузька робітничо-селянська тематика, сакралізація радянської історії та вождів, обов’язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і нега­тивних. Соцреалістична критика твори сучасників оцінювала винят­ково з погляду втілення догм. У випадку їх недотримання твор­чість отримувала ярлики «буржуазна» та «націоналістична», твори вилучалася з бібліотек, надалі не публікувалася, автор під­давався «цькуванню» в пресі, а за значні відхилення — репресіям. Твори класики оцінювалися з погляду «передбачення» радян­ського ладу, у випадку невідповідності — генії перетлумачува­лися у вигідному світлі й навіть містифікувалися (Т. Шевченко — атеїст), митці меншого масштабу просто замовчувалися. У той же час у середовищі соцреалізму з’являлися високомистецькі твори, які відповідали деяким його вимогам, але ставили гуманізм вище партійності (наприклад, «Собор» О. Гончара). Загалом соціаліс­тичний реалізм був набором догм, створених для контролю партії над письменниками, перетворення літератури в агітацію.